Slavic Assistance Center

Славянский Центр Помогает Всем!

You are here:

Правда про героя України

Печать PDF

Про те, якою наглою і брехливою була радянська пропаганда в роки існування СРСР, в наші дні відомо всім. Найцинічнішою і найогиднішою вона була щодо тих, хто не сприймав радянського деспотизму і комуністичних “ідеалів”. Тому не дивно, що особа Степана Бандери, який не приховував своєї ворожості щодо радянської деспотії, підлягала найбруднішому і найбезсоромнішому оббріхуванню.

Бандера, твердить радянська пропаганда, з тупим садизмом і жорстокістю катував і вбивав тисячі невинних радянських людей і патріотів своєї батьківщини. Найвищою його метою було – знищити Україну і весь радянський Союз, зробити їх безмовними рабами німецького фашизму.
Після закономірного розвалу “імперії зла” анти-бандерівська пропаганда дещо затихла, але більшість населення бувшого СРСР за роки комуністичної тиранії втратила здатність критично мислити, а тому не дивно, що і в наші дні, навіть у незалежній Україні мало хто адекватно сприймає відомості про Степана Бандеру і його діяльність.
Хто ж він такий, Степан Бандера? Він народився 1 січня 1909 року в багатодітній, інтелігентній сім’ї греко-католицького священика Андрія Бандери. Сім’я відзначалась високою релігійністю і християнським благочестям, яке поєднувалось з вихованням у дітей любові до рідної землі і гoтовністю присвятити себе служінню своєму народові. Село Угрин, в якому появився на світ маленький Степан, тоді належало до Австрії, але після першої світової війни воно опинилось під владою Польщі. Польська влада зневажливо ставилась до українців, притісняла їхню мову і віру, польські колонізатори старались всіма засобами ополячити українців. Анти-польські настрої юного Бандери, які появились в нього з раннього дитинства, зміцніли під час навчання Степана у Стрийській гімназії, а після її успішного закінчення – у Львівській Політехніці.
В юності Бандера захоплювався соціалістичними ідеями, прихильно ставився до Радянського Союзу, де, як йому здавалось, українці не зазнавали такої зневаги, як у Польщі. Але після утвердження в СРСР сталінської диктатури, коли українізація у Великій Україні припинилась, коли було знищено тисячі українських священиків і представників української інтелігенції, відношення Бандери до СРСР і радянської влади різко змінилось.
У 1929 році Бандера став членом новоствореної Організації Українських Націоналістів (ОУН), яку очолив Євген Коновалець. Програмним завданням цієї організації було визволення українських земель з-під ярма польських колонізаторів, більшовицької Росії, Румунії та Чехословаччини і проголошення Української Самостійної Соборної Держави, в яку увійшли б усі землі, більшість населення яких становили українці. Члени Української націоналістичної організації трактували термін “націоналізм”, як любов до рідної землі, боротьбу за процвітання свого народу та його рівноправність серед інших націй.
Ставши членом ОУН, двадцятирічний юнак Степан Бандера всю свою кипучу енергію, кожен день свого життя аж до його трагічної смерті присвячує одній високій меті – боротьбі за незалежністьУкраїни. Наполегливість, мужність, безкомпромісність і безмежна любов до своєї батьківщини і українського народу, видатні організаторські та ораторські здібності сприяють росту авторитету молодого патріота у середовищі своїх однодумців. У 1932 році Бандера – заступник крайового провідника ОУН, а у 1933 – провідник усієї ОУН на західно-українських землях. В ті роки сотні втікачів з радянської України розповідають про cтрашний голодомор, організований сталінським режимом, від якого жахливою смертю гинуть мільйони українців. У відповідь на більшовицький терор С. Бандера організував замах на представника радянського консульства у Львові. А через рік, у 1934 році за знущання над українськими селянами бандерівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. З того часу ім’я Бандери стало відомим не тільки в Польщі та Україні, а й у багатьох країнах Європи. Особливо зросла популярність Бандери після його промови на суді, який організувала польська влада і який засудив провідника ОУН до смертної кари. Aле польська влада не наважилась здійснити смертний вирок провідникові ОУН. Цей вирок був замінений на довічне ув’язнення.
Перебуваючи у польських тюрмах протягом п’яти років, Бандера, який став героєм України і символом боротьби її народу за незалежність, підпільно керував діями ОУН на Західній Україні. А в 1939 році після блискавичного розгрому Польщі німецько-радянськими військами, вийшов на волю. Західна Україна в цьому ж році опинилась під владою пришельців зі сходу. Радянська влада розпочала жорстокі репресії проти прогресивного населення західної України. Серед тисяч священиків і представників української еліти, знищених радянськими гнобителями, опинився батько Степана Бандери, яких загинув від рук більшовицьких катів. (Звичайно, цей факт радянська пропаганда замовчувала). Ця подія збудила в душі лідера українських націоналістів ще більшу ненависть до кремлівських окупантів.
Після нападу німецьких фашистів на СРСР ОУН захопила владу у багатьох районах Західної України. А 30 червня 1941 року у Львові, без погодження з німецьким командуванням, було проголошено Акт відновлення Української Держави і сформовано тимчасовий уряд. З часом Бандера надіявся відновити українську державу з центром у Києві, яка включала б усі українські території. Але плани Бандери виявилися нездійсненними, бо гітлерівці не планували створення якихось державних формувань, крім своєї влади, на загарбаних землях. Бандері поставили вимогу негайно розпустити новостворений уряд і відмовитися від ідеї відродження української держави. А коли Бандера не погодився виконати вимогу гітлерівців, німці заарештували його і весь новостворений уряд. Після цього тисячі бандерівців були розстріляні, а сам Бандера три роки провів у німецьких концтаборах. Від рук нових окупантів України в числі найближчих Бандері людей загинуло троє його молодших братів. (Про ці факти з життя керівника ОУН радянська пропаганда ніколи не згадувала, бо як же поєднати такі події з твердженням про служіння С. Бандери німецьким фашистам?).
Вже з серпня 1941 року Бандерівська ОУН перейшла у підпілля і розпочала боротьбу проти гітлерівських окупантів. А з часом з розрізнених груп народних месників була сформована Українська Повстанська Армія (УПА). Офіційною датою її створення вважається 14 жовтня 1942 року. Цілі райони на півночі й заході України були звільнені від фашистів, в рядах УПА воювало понад сто тисяч воїнів. Армія складалась не тільки з українців, в її рядах з фашистами боролись представники майже всіх націй СРСР. Степан Бандера і його соратники не ділили людей за національним походженням. Головним для них було те, як ті люди відносились до ідеї незалежності України.
У 1944 році, коли на зміну німецьким загарбникам прийшли “визволителі” зі сходу, УПА понесла великі людські втрати у боях з військами НКВД, які жорстоко розправлялись з борцями за незалежність України. У післявоєнні роки, за даними ЦК КПРС, з західної України було вислано 203 тисячі чоловік, 134 тисячі заарештовано, а 150 тисяч вбито. Тобто, всього було репресовано біля 500 тисяч українських патріотів. Але не дивлячись на важкі втрати, розрізнені групи УПА продовжували збройну боротьбу майже десять років після закінчення другої світової війни. Боротьба ця була безкомпромісною, жорстокою і, на жаль, безперспективною. В цій нерівній війні бандерівці надіялись на допомогу Заходу, але цієї допомоги не послідувало. Виконуючи першу заповідь свого декалогу “Здобудеш Українську Державу, або загинеш у борні за неї” українські патріоти боролись до останньої краплі крові. У безвихідній ситуації більшість з них віддавали перевагу самогубству, ніж здачу в полон сталінським катам. І вмирали вони, як свідчить багато пісень і легенд, створених в ті роки, зі словами “Слава Україні!”
Степан Бандера у післявоєнні роки знаходився у глибокому підпіллі, бо за ним весь час полювали вбивці, послані Москвою. Більшу частину часу він проживав за кордоном, часто міняючи місце проживання, живучи під чужими іменами. І ось у жовтні 1959 року в радянській пресі появилось коротке повідомлення про смерть Степана Бандери. Повідомлялось, що керівник українських націоналістів загинув від рук своїх однодумців, які не зуміли поділити владу. Похорон провідника ОУН у Мюнхені виллявся у велику дорогу слави. Учасники похоронної процесії виставили біля 250 вінків. На смерть легендарного лідера ОУН відгукнулось більше 900 засобів інформації в усьому світі.
А через два роки після смерті Степана Бандери, як вибух бомби величезної оглушливої сили, на весь світ знову прогриміло ім’я легендарного провідника ОУН: Богдан Сташинський признався, що це він вбив Бандеру за завданням кремліських злочинців, за що одержав орден Червоного Прапора. Такого “проколу” у своїй злочинній діяльності кремлівські бандити не чекали. Всьому світу відкрилось хиже звіряче обличчя радянської “демократії” та її “гуманізм”.
Після цих подій минуло півстоліття. 2009 рік у західних областях України оголошено роком Бандери: 100 років з Дня його народження і 50 років з дня його загибелі. Провіднику українських патріотів відкрито десятки пам’ятників, його іменем названо імена вулиць, про нього написано багато книг і статей. Однак, на державному рівні навіть у незалежній Україні, бо-ротьбі за яку Бандера присвятив усе своє свідо-ме життя, офіційно не реабілітовано ім’я видатного українця.
І ось через 42 роки після смерті С. Бандери Україна стала незалежною. Але, завдяки десятиліттям брудної брехні, якою поливалось ім’я героя України радянською пропагандою, більшість населення України до цих пір не знає правди про героїчне життя і діяльність Степана Бандери. Нація, цвіт якої планомірно знищувався московськими колонізаторами протягом кількох століть, помітно деґрадувала в радянські часи. Московська влада знищила українську еліту і під її тиском значна частина українців втратила свою національну гідність, мову і стала мовчазним виконавцем волі Кремля. А головним духовним і матерільним благом багатьох одурманених совків-малоросів стали дешева ковбаса і достатня кількість горілки.
Пройдуть роки і на українській землі виросте нове покоління людей, які позбудуться вірусів і пережитків радянського феодалізму і отупіння. Тоді до влади в Україні прийдуть люди, гідні славних предків теперішніх українців, таких як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Симон Петлюра, Степан Бандера. І тоді Україна стане по-справжньому незалежною, демократичною і багатою. Хочеться вірити, що народ, в історію якого вписані такі героїчні імена в минулому, займе гідне місце серед інших народів Європи.

Юрій Гелетюк

 

Видео раздел

Посетите нашу страницу на Facebook

БУДЬТЕ ОСТОРОЖНЫ!